Пасивний луганський екстрим

Скажу щиро, я жодного разу не стрибав та не стрибну із парашутом. Bungee jumping вважаю небезпечним збоченням. Я не займатимусь пакуром та джибінгом. Мені цього не потрібно, бо в мене є мій пасивний луганський екстрим.

Ви пробували о-восьмій ранку впихнути себе до й без вас переповненої маршрутки? Ті, хто вранці спішить на роботу, напевно, зрозуміє, про що я. Коли «в теплому й дуже тісному дружньому колі», під обов’язковий акомпанетемент радіо «Шансон», розпластані на вікнах автобусу, городяни намагаються дістатись до своїх робочих місць. Та «Шансон» і тіснота — то ще півсправи. Головне, перегони, які влаштовують відважні водії. Гальма й правила дорожнього руху вигадали боягузи. Тому ці кремезні сміливці, забувши про те, що в кожного з них повен салон пасажирів, гасають наввипередки один перед одним. Оце справжній екстрім! Жодних парашутів із паркурами не потібно! Пощастило тим пасажирам, кому якимось чином вдалося сісти. Ті ж, хто стоїть, можуть відчути все, що відчуває вивішений прапор під час сильного вітру. Я таке в індійських фільмах бачив, коли зображували життя місцевої бідноти. Чим ми гірші за індусів?))

Але, яке щастя відчуваєш, коли цей «автобус смерті» нарешті прибуває до твоєї зупинки. Як хочеться цілувати землю! А увечері, коли робочий день добіжить кінця, все обов’язково повториться знову: і шансон, і перегони, і переповнений автобус! Тож, не потрібен мені джибінг із джампінгом: у мене свій екстрім!